Народ про Лєніна

         Народ про Лєніна

Записав од людей у селі у 1971 році учень 6-Б класу Кононович Л. (Радянський Союз)

sp;           

      Лєнін і цар Миколка

Лєнін із царем Миколкою рідні брати були. Коли старий цар умирав, то погукав їх до свого ложа да й каже:"Сини мої, соколи! Двоє вас у мене, як двоє очей у голові. Живіть дружно і люд хрещений врагу на поталу не давайте. А щоб нікому кривди не було, то по черзі на престолі будете сидіти: півгода Миколка правитиме, а півгода Лєнін".

За старого царя дуже добре людям жилося. Він за люд хрещений дбав: од панщини ослобонив усіх до їдної душі, поля дав, сінокоси. Тоді в колгоспах не робили: у кожного земля була, коні, воли, й на чуже ніхто рота не роззявляв.

sp;          Як Карла-Марла завзялася на люд хрещений

Карла-Марла, котору Лєнін ото за жінку собі взяв, недалечко від нашого села вродилася, у Жашкові. Неїн батько був Сруль горбатий, який крамом гендлював по селах. Така ледача сяя Карла-Марла вдалася, що й за холодну воду не візьметься: сидить, було, день при дні за столом та знай книжки чорнокнижні читає.

Усе воно й нічого було б, якби не лихо. Якось поночі пішов Сруль на чужий город цибулю красти. Напташив цілісінький рептух, аж тут ідуть дівчата з гульок. Злапали вони Сруля, здерли з нього штани та й, регочучи, пустили голим через усеньке село. Ще й пісеньку склали:

             Ой, старий Срулю,

sp; не ходи по цибулю,

sp; бо дівки спіймуть

sp; та штани здеруть

sp; та буде тобі стидно,

sp; бо буде сраку видно... (*)

А Карла-Марла якраз книжку про копитал читала. Коли дивиться у вікно, а там батько без штанів біжить і собарнота з усього села тічкою за ним женеться. Забіг Сруль до хати да й заплакав:"Бачиш — каже, — дочко, що тії прокляті гої зо мною вчинили"?

Відтоді зачаїла Карла-Марла велике зло на люд хрещений і поклала собі до ноги його виполонити.

==============

*Колискова пісня — Л.К

==============  

sp;   Як Лєнін Карлу-Марлу собі за жінку взяв

У Карли-Марли була така книжка, де за копитал писалося: як люд хрещений обдерти, як видурити послідню копійку, яку він своїми мозолями приробив, і як у колгоспи загнати, щоб він там пропав ні зі цапову душу. Усі принци да королі великі гроші давали за тую книжку, але Сруль горбатий оголосив, що тілько той книжкою владітиме, хто Карлу-Марлу за жінку собі візьме. А сеє непросто було, — треба було на коні до вікна доскочити й на скаку перстінь у неї з руки зірвать. От осідлав Лєнін найкращого коня з царських стаєн да й приїхав до Карлиної-Марлиної хати. Плигнув раз — не доскочив, плигнув другий – не доскочив, а плигнув третій раз — і зірвав у неї персня з пальця, а тойді обняв і поцілував її ув уста сахарні. "Ну, — каже йому Карла-Марла, — тепер ти мій суджений".

Як пошлюбилися Лєнін з Карлою-Марлою, так і пішло горе да нещастя по всьому світові: наплодили вони більшовиків да комуністів із комсомольцями, а ті й почали із люда хрещеного збиткуватися да кров з нього пити, як у тій книжці було прописано.

sp;        Як цар Миколка не дав Лєнінові царством правити

Коли старий цар умер, первим на престолі сів Миколка. Як минуло півгода, приходить до Зимного палацу (*) Лєнін да нумо ж і собі за царство допоминатися. Але Миколка справедливий цар був. "Ні, брате, — каже він Лєнінові, — не оддам я тобі престол. Наш батько заповів, щоб ми люд хрещений ув опіці держали, а ти з жінкою свею Карлою-Марлою ввесь народ зо світа під корінь зведеш. І не проси, — каже, — й не моли, бо не допущу я, щоб така кривда чинилася над православними".

 Да й гукнув на своїх слуг, а ті Лєніна як зайняли киями — так і нагнали його у три вирви з палацу, наче пса приблудного.

============

*Як пояснив оповідач, "палац звався Зимний, бо в ньому, кажуть, не топили ніколи і холодно було, хоч собак ганяй" — Л. К.

============

           Як Лєнін із Карлою-Марлою жили вкупі в шалаші в Розліві              

Коли ото цар Миколка прогнав його к лихій матері, то Лєнін разом з Карлою-Марлою аж за границю втік. Там вони у Розліві поставили куріня, залізли туди удвох да й почали гадку гадати: як же ж тепер царство назад у Миколки одібрать. Поки усе утряслося, цілий год їм там прийшлося сидіти. Було, йдуть люде проз той курінь, а з нього тільки ноги босі стирчать. Ти бач, думає собі кожен, і не холодно їм ото!

Відтоді й приказка пішла:"З милим рай і в шалаші".   

sp;    Лєнін і Клара Цєлкіна

Як ото Лєнін у Німещині ховався, то німці зловили його, посадили у вагон та й одправили додому, щоб він царство у свого брата Миколки одняв. А щоб не втік по дорозі, то замкнули з ним у вагоні германську більшовичку Клару Цєлкіну. От їхали вони, їхали, та й стала його тая більшовичка на гріх підмовляти. «Чи ж ти чиста, дочко моя?» — питається Лєнін у неї. А вона так обідилася на тії слова, що куди тобі! «Ти шо, — каже, — Лєнін! Я чесна дівка отецька дочка! Хіба не бачиш, яка в мене хвамилія?» А сама ж мандрьоха да лярва була… всі німці тягали її, мов стару кухвайку! Ще й пранці аж кишіли, що геть прогнила од них. От согрішив із нею Лєнін та й сам пранцюватий зробився, мов жидівська кобила. Од того ще дужче розлютився він на весь мир хрещений і регнути почав на його, щоб геть чисто всіх у сиру землю загнати.

sp;    Лєнін і діти

Довго жили Лєнін із Карлою-Марлою в парі, й послав їм Бог синів. Первий син звався Троцький, другий син звався Каганович, третій син звався Берія, четвертий син звався Молотов, п'ятий син звався Хрущов, шостий син звався Максім Горкій, а сьомий син звався Сталін. Усі вони жиди були, й тілько зі Сталіна вийшов грузін, бо Карла-Марла його на стороні нагуляла.

 Як Карла-Марла стрілила в Лєніна в груди трьома затруєними кулями

Поки була Карла-Марла молодою, то Лєнін її по-чорному любив (*). Аж на старість почала в неї борода рости, і така вже ж здоровецька вигналася — ну, до пупа, їй-богу! Прийшов якось Лєнін із Кремля напідпитку, глянув на неї й до того вона йому гидомирна видалася — от плюнь да розітри. Спірвав тойді він її за бороду і давай мордою її по землі возити. А Карла-Марла терпіла-терпіла, а далі вирвалася да й ну круг хати втікать. Тілько ж Лєнін як вип'є, то сам не свій робився: біжить за нею да реве як оглашенний:"Стій, лярво, стій, просцітутко ти політічеська... стій, а то гірше буде"! Бачить Карла-Марла, що біда зовсім, та мерщій до хати. Тілько Лєнін її здогнав, щоб за бороду знов спірвати, а Карла-Марла нагана з шухляди хап — да й стрілила йому в груди трьома затруєними кулями.

Довго Лєнін при смерті був, але таки вижив, собака, щоб далі кров із люда хрещеного пити. А Карлу-Марлу разом з наганом замурували у Кремлі в стіні живцем.

==========

*Це означає "палко кохав" — Л.К.

==========

     Лєнін і дівчинка

 Ішов якось Лєнін по вулиці, коли дивиться — дівчинка стоїть, така замурзана, обдерта. Він і каже до неї:"Дівчинко-дівчинко, як тебе зовуть"? А вона ув одвіт:"Надя". "А хвамилія ж як твоя"? "Крупська". Одвів Лєнін тую дівчинку в Кремль, помив її, нагодував — та й узяв собі за жінку. Удвох із тою лярвою Крупською вони потім добре миру хрещеному сала за шкуру залляли.

sp;  Як Лєнін забив ціпком свого рідного сина Троцького

Коли Лєнін царством почав правити замість Миколки покойного, то самим головним над більшовиками да комуністами став син його Троцький. То теж добрий собака був: їздив у вагоні по всій Україні да хліб у люда хрещеного відбирав у продрозверстку. (Од тої пори і приказка пішла: Лєнін да Троцький забрали хліб сиротський). Тільки ж скоро йому й того зробилося мало. От приходить він до Лєніна да й каже:"Батьку, ти вже старий і немічний — пора тобі на печі сидіти да калачі в теплі й добрі заживати... оддай мені царство"! Але ж Лєнін теж був не в тім'я битий. Зразу він і зміркував, як тому зарадити: одкрив тую книжку, де за копитал писалося, і каже Троцькому:"Ану ж прочитай мені, синку, що тут написано, бо я вже старий, недобачаю..." Допіру той нахилився над книжкою, а Лєнін замахнувся ціпком — да як втелющить його посеред голови!

Страшенно закричав Троцький — аж у Кремлі стіни здригнулися і крейда посипалася зо стелі. Збіглися на той крик усі Лєнінові сини, а він їм і каже:"Поки я живий, поти й на царстві сидітиму. А як хто захоче одібрати його в мене, то дивіться, сучі діти... я вас породив, — я вас і повбиваю"!

sp;      Як Сталін із Крупською Лєніна живцем у гріб загнали

На старість Лєнін геть на пси зійшов. А Крупська ще не проти була з чоловіком у кота да миші погуляти. Бачить вона, що Лєнін вже грядку не порає, да й взяла собі за полюбовника Сталіна. Сталін тойді молодий був, красівий, кров гаряча — ух! Тішилися вони один год, тішилися й другий, аж на третій Сталін і каже:"Знаєш, Надю, батько вже так скапцанів, що й на престолі не всидить... Треба його зо світа звести, то тойді я царем буду, а ти в мене будеш царицею".

 Вона й погодилася. Зготували вони трутизну, та й подала її Крупська Лєнінові у горілці. Тілько ж Лєнін хоч і старий був, але хитрий як лис: покуштував да зразу ж і втямив, що й до чого. Замахнувся він і пожбурив тую чарку з такою силою, що вона двері вивалила і Сталінові в лоб лучила, котрий за тими дверима ховався. "А, — каже Лєнін, — так се ти, значить, на моє місце захтів... Ну, що ж, царствуй, собачий сину!".

Взяв Лєнін свого ціпка, встав із престолу та й пішов у Кремль, де для нього камінний гріб уже готовий стояв. Ліг він у той гріб і віком накрився. А Сталін бігом на престол заліз і давай перетурбації робить да в колгоспи людей заганяти. 

Так Лєнін і лежить у тому гробі, — ні живе ні вмирає, бо стільки крови людської натлився, що його ніяка смерть не бере. І вдень і поночі навкіл гостра варта чатує, щоб, не доведи, Господе, надвір не виліз, — а то велика біда для всього світа станеться.

sp;   Як погиб цар Миколка

Коли Лєнін з більшовиками взяли Зимний палац, то цар Миколка вийшов наперестріч да й каже:"Брате мій! Щоб не ллялася кров християнська, зрікаюся я престолу і передаю тобі своє царство". Але не той чоловік був Лєнін, щоб живим його на світі зоставити. "Е ні, — каже, — братіку, пізно ти похопився..." Да й свиснув на своїх більшовиків. А більшовики — се були такі люде, котрі робить на землі не хтіли: жуліки, політіканти і всяка друга патолоч. Запровадили вони царя Миколку разом з царицею та царенятами в підвал — да з гвинтовок як ударять... Там, кажуть, кров і на стелі була, не те що на стінах.

Довго народ шкодував за царем. У тридцять третім году йшов один чоловік через поле, аж бачить — коняка дохла коло дороги лежить, а на хвості бомага почеплена. Узяв він її да й читає:

Як правив Миколка-дурачок,

то їла я вівса корячок,

а тепер говес забрали на станцію,

а міні до хвоста почепили квітанцію,

а хто над тим усім керує, —

нехай тепер мене у сраку поцілує!