Матійс ван Боксел. Енциклопедія глупоти

МАТІЙС ВАН БОКСЕЛ

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ГЛУПОТИ

Переклав з голландської Леонід Кононович

уривок

 4. Виборча гарячка

 Парадокс демократії


В основі демократії лежить панування народу. Але що ж таке народ, як не зібрання підданців? Не може ж він заразом бути і владарем, і підданцем. Отак і виходить, що він сам собі не дає стати народом. В цьому, власне, й полягає парадокс демократії.
Особливо ж виявляється цей парадокс під час демократичної  процедури: на виборах, котрі покликані визначати волю народу, уся суспільна споруда перетворюється в асоціяльне зібрання ідіотів. Тут ідеться не про індивіда, а про суто кількісний механізм числення. Громадянин зводиться до одиниці в  числовому переліку. Одне слово, у той рідкісний момент, коли народ на ділі повинен виконувати владні функції, він якраз і перестає існувати як одне ціле.
      
       Вибори

Для держави, де поважається закон, демократія є найгіршою з-поміж усіх політичних систем; та коли закон не поважається, то демократія є найліпшою з них.
       Платон, Державець


Демократія є найгіршою з усіх можливих систем; от тільки проблема  в тому, що кращої системи не існує.
       Черчіль



У виборах годі шукати якогось глузду. Згадаймо для початку хоча б про вплив на результати виборчого процесу погодніх умов: що ліпша погода, то більше голосів і тим більш лівим стає підсумок голосування. Голоси за лівицю — це голоси від гарної погоди. Але ця ж закономірність стосується і тих країв, де якраз випала похмура днина... Цей досить дурнуватий аспект побіжно розглядається в творах Монтеск’є, Де Хроота, Руссо та інших авторів, котрі трактують про вплив кліматичних обставин на форми урядування.
Відтак згадаймо про громадян. Кандидати виходять з власних інтересів. Йдеться про владу, гроші або задоволення їхнього ідеалізму. Крім того, вони грають на всіх реґістрах неприхованої риторики; вони використовують страх, сум’яття, захланність, одне слово, почуття виборця.
Виборці теж ненабагато кращі. Вони керуються власними індивідуальними інтересами і судженнями, що далекі від демократії й належать радше до анархії. Поза тим, вони піддаються емоціям. Виборці дуже чутливі до демаґоґії й ріжного роду провокацій. Який-небудь несподіваний або наперед зрежисований випадок, наприклад, короткий скандал напередодні виборів, може визначити майбутнє всієї країни. Крім того, хто ж іще приймає до уваги партійні програми, як не чистісінькі дурні?
Громадяни, що голосують з почуття демократичного обов’язку, в очах решти виборців виглядають простаками. Гірше того, вони й самі можуть становити небезпеку для демократії. Ті, що хочуть раціоналізувати демократію, себто піддати виборця перед голосуванням на інтелектуальний тест, ризикують впасти в диктатуру розуму. Якби ми розкрили перед виборами всю істинну сутність кандидатів, якби проекзаменували виборців на знання політики, то вийшла б така собі наперед орґанізована демократія, щось на кшталт колишнього східного блоку, де все було перевернуто з ніг на голову й вибори відбувалися ще до виборів.
Так що гарячка ніяк не є вадою демократії, навпаки. Демократія існує завдяки ідіотизмові. Стремління до цілковитої справедливости призводить до кроків, що мають антидемократичний характер. Демократія має успіх лише у невдачі, в марних намаганнях бути чистою демократією. Однак  здійснюється це не вочевидь. Тим-то ми й удаємо, ніби вибори — це вершина демократії.
Демократія є чистісінькою фікцією. В реальній дійсності існують лише асоціяльні ідіоти. Однак без цієї фікції демократії справжня демократія ніколи б не змогла існувати. Примара демократії, власне, і є демократією.
Глупота полягає в тому, що кожен гадає собі, ніби демократія існує насправді, а найвищим її виявом є вибори.

   Виборча машина

Надто ж загострені парадокси демократії в науково-фантастичному романі Айзека Азімова "Franchise" (1955). Дія відбувається далекому майбутньому, де один старий чоловік розповідає, що колись в американській виборчій системі голосували всі. Хто з кандидатів отримає найбільше голосів, того й обирають. Та позаяк голосування тривало задовго, то вигадали такі машини, котрі першу пару голосів порівнюють з голосами із минулих виборів і таким чином передбачають результат голосування.  
Машини обробляли дедалі меншу кількість голосів, і врешті постав Мультивак, який на підставі одного голосу міг визначити  результат всіх місцевих виборів:"Мультивак зважує мільярди факторів. Але один фактор залишається невідомим [...] І це реакція людського інтелекту".
Одне слово, єдине, що не підлягає раціоналізації, це американський народ, основа демократії. Однак через оцього одного американця Мультивак має змогу проникати у внутрішній світ всіх інших громадян Америки. Таким американцем стає Норман Міллер, звичайнісінький продавець із провінційного універмаґу в Блумінґтоні, штат Індіяна, котрого комп’ютер Мультивак призначив на Виборця  Року:
«Мультивак обрав вас як найбільш типового представника Америки в цьому році. Не як найрозумнішого, сильного чи щасливого, а всього лиш як  найбільш типового. А висновки Мультивака сумніву  не підлягають, правда ж?»
Але Норман не хоче нести цю відповідальність. "Чому саме я?" Його дружина Сара на це відповідає:"Тебе обрав Мультивак. Відповідальність лежить на ньому. Це знає кожен, чи не так?". І все ж цей однісінький виборець, котрий узяв на себе відповідальність за вибір усіх інших громадян, таки відповідає за  обрання президента, а також і за свою можливу помилку в цьому процесі. Так само, як і фермер Гемфрі:"Він теж усього лиш відповідав на запитання. Так чому ж він винен більше, ніж інші? А зараз його ім’я вимовляють мов лайку". Однак Сара нагадує Норманові, що якби не ця нагода, то він так і помер би невідомим і вбогим чоловіком. "Мене зробили виборцем не для цього, Саро". "А я тобі кажу, що для цього".
Щоб на нього не вплинули політикани, комівояжери чи які-небудь фанатики, Норман повинен ввесь час не покидати свою домівку. Він не має права читати газети й дивитися телевізор, позаяк  мусить постати перед Мультиваком "в якмога більш нормальному стані духу".
Виявляється, що виборча дільниця  розміщена в лікарні: "Йдеться про те, щоб ви звикли до обстановки і позбулися враження, що тут є щось химерне, щось подібне до клініки". Його тіло підключають до  "жахливої" апаратури, котра вимірює кров’яний тиск, пульс і електричні розряди мозку. "Ви нічого й не помітите". Лікарі наголошують, що це не детектор брехні, — апарат просто вимірює, наскільки глибоко перейнявся він проблемою. "Він краще зрозуміє ваші відчуття, ніж ви самі". Мультивак, якого він, утім, так і не побачить навіч, ставить банальні, пересічні запитання:"Що думаєте ви про ціни на яйця"?
З користолюбства Норман виконує свій обов’язок і поводить себе як демократ. Але зненацька почуття особистого зиску заміняється зовсім іншим розумінням своєї місії:
"В ньому раптом прокинувся патріотизм. Врешті-решт, він представляв тут всіх виборців країни. Він був немов би центром усього. На оцю однісіньку днину він зробився втіленням цілої Америки! [...] Зненацька Норман Міллер відчув гордість. Тепер він повністю усвідомив, яка вага лежить на його плечах. Він пишався собою. В цьому недосконалому світі суверенні громадяни першої й найбільшої в світі Електронної Демократії в особі Нормана Міллера (так, в його особі!) знову зуміли здійснити своє вільне й необмежене право на вибір!"
Оповідання Азімова є не стільки карикатурою на демократію, скільки імітацією того глупства, котре лежить в самісінькій серцевині демократії.
У спробі раціоналізувати демократію головну ролю відіграє не машина. Основою демократичного глупства виступає виборець. Але те, що все це обмежується одним-однісіньким виборцем, з одного боку,  завдяки машині кладе кінець будь-яким сваркам поміж партіями. З другого ж боку, завдяки оцьому одному виборцю відбувається запобігання відчуженню людей від сліпої державної машини. Через Нормана демократія набуває людського обличчя. Його ім’я стає синонімом як успіху, так і невдач президентської політики. Одне слово, іронія полягає в тому, що виборець стає відповідальним за результат! Отак машина опиняється поза межами будь-якої відповідальности. Виборець у всіх відношеннях перетворюється в алібі для незбагненного державного апарату, що своїм авторитетом наводить страх на громадянина.
Мультивак ризикує, обираючи виборця. Однак роля Нормана суто формальна. Він не має що сказати. Правда, машина залишає йому ілюзію, ніби його голос має вирішальне значення. Оповідання можна розглядати також і як результат наївного уявлення про те, що індивідуальний голос щось означає на виборах, а не просто є одиницею в числовому переліку. Обиватель голосує так, начебто на його плечах лежить ввесь тягар демократії. Під час виборів кожен громадянин уявляє себе володарем.
Отой особливий статус, що його визнає за собою кожен виборець, обгрунтовується арґументацією, котра лежить в основі  призначення Виборця Року. Нормана призначають на цю ролю як вищою мірою типового американця. Це видається просто-таки неймовірною справою. Героєві аж мову відбирає на якийсь мент. Що є в ньому таке, чого немає в інших людях? Парадоксальним чином Норман відзначається саме тим, що є спільного для більшості американців. Мультивак знаходить в Норманові норму. Його самобутність в тому й полягає, що він вищою мірою несамобутній, ненормальність у тому, що він геть цілком нормальний, а винятковість у тому, що банальний. Він тому і є взірцем американця, що в ньому якнайменше особливого.
Суб’єктом демократії виступає не найрозумніша, а  найпересічніша людина. Вся система обертається довкола однісінького ідіота, котрий завдяки своїй пересічності передставляє геть усіх. Звичайно ж, "пересічний американець" є фантастичною величиною — як, наприклад, середній показник народжуваности, що може дорівнювати 1,8 дитини. Як і будь-яка крайність, пересічний громадянин є тим ідеалом, якому не може відповідати жоден конкретний індивід, в тому числі, й Норман. Однак стереотипна реакція на цю ролю робить з нього ідеальну кандидатуру. Завдяки своїм еґоїстичним сумнівам Норман є втіленням найбільшого загального дільника. В особі цього обивателя суверенний американський народ зустрічається сам із собою, зі своєю обмеженою асоціяльною сутністю.
Завдяки Мультивакові відбувається не клінічне дослідження типового американця, а висвітлюється боротьба рядового підданця з  цією роллю. Тут стає зрозумілою також і перверзивна функція лікарів: звести все до норми. Строго кажучи, тут оцінюється не Норманів інтелект, а піддається вимірюванню  його реакція на неможливе завдання — бути самим собою, змогти зробитися взірцевим предметом дослідження. Й саме тривога та невпевненість, якими він охоплений,  становлять оту основу його існування, котра надається до виміру.
Врешті-решт Норман починає й сам вірити в своє завдання і, перемігши внутрішній опір, цілком укладається в дефініцію законослухняного громадянина.

       Виборча гарячка

Ліві чи праві екстремісти можуть порушувати демократичні норми, однак самої демократії при цьому вони не зачіпають. А от  вибори створюють пряму загрозу демократії, тому що вони становлять собою не бунт, а цілком законне, демократичне повстання проти демократії. Народ, над котрим панує законодавець, на виборах починає владарювати над законодавцем, і таким чином постає безодня, в котрій пропадає будь-який  лад.  Вибори означають не лише кінець дочасно обраних функціонерів, але й самогубство самої демократії.
Та щойно кружеляння цієї самодеструкції минається, щойно ця змія перестає пожирати сама себе, як внаслідок усього цього процесу постає новий лад. Так будь-яка демократія відображається у своїй власній  карикатурі, у демократії, що стала анархією. Основа демократії лежить в її самозапереченні,  в узаконеній глупоті.
Оця самодеструкція, що становить зворотній бік демократії, покликана зберігати її правдоподібність. Глупота діє тишком-нишком. А водночас вона не може вийти з ужитку, позаяк є основою демократії. Саме тому патолоґічне саморуйнування, котре становить зворотній бік безкорисної самопожертви, час від часу мусить виходити на поверхню. Демократія виявляє свою потугу в тому, що допускає під час виборів безконтрольну вакханалію ідіотизму. Лише воля до глупоти, лише прагнення віддатися стихії ірраціонального випадку роблять демократію можливою.
І все ж залишається ризик, що вибори виродяться в анархію, яка остаточно покладе край демократії.  Саме тому простір влади, що є простором ідіотизму, не може довго бути доступним.
Однак демократії загрожує ще й інша небезпека.

  Простір влади

Кум-кум-кум-кум-ква-ква-ква
кум-кум-кум-ква-ква
        Арістофан, Жаби

Демократія базується на вірі в те, що ті, кого обрали за їхні якості, зможуть розумно заправляти державою. Але як же оцінити якості того, хто якраз ці якості й оцінює?  Адже немає ніяких гарантій, що згодом державці виявляться придатними для виконання їхніх функцій.
Той, хто представляє народ шляхом демократичного вибору,  ніколи не зможе опанувати державний лад, тому що він залишається підданцем, придатність котрого оцінюють інші люди. Одне слово, демократію можна визначити як неможливість переступити певні межі, котра не дає підданцеві зайняти той простір, що належить владі. Демократія існує в стані постійного переходового періоду, в стані хронічного міжвладдя. Зіткнення оцих іманентних неможливостей є невід’ємною характеристикою демократії. Результати виборчого процесу узаконюють право підданця упродовж певного часу здійснювати владні функції, немов би заступаючи відсутнього владаря. При цьому він виступає в статусі повноважного представника (Claude Lefort L’Invention démocratique, Paris 1981).
Щоб міністри надовго не засиджувалися в своїх кріслах, ми зневажливо картаємо їх, називаючи хапугами з Гааги, говоримо про їхню скрайню пиху, з якою вони корчать із себе великих панів тощо. Отак самі собі, а також тим, хто керує нами, нагадуємо ми про ту прірву, котра відокремлює їх од владного простору.
Оскільки ніхто не може зробитися прямим уособленням народу, простір влади  завжди  залишається незаповненим. Державці тільки до часу займають вільний простір незбутнього суверенітету.
Простір влади є суто символічним явищем; він не може бути заповнений справжньою політичною фіґурою можновладця, хіба що демократія переросте в диктатуру. Успішний політик —   величезна загроза для демократії!


        Терор

Ми повинні прагнути до  демократії і робити все, щоб вона не збулася.
Robert Musil, Tagebücher

============
*Підпис під малюнком на стор. 149
Робесп’єр страчує ката, після того, як той стратив на гільотині всіх французів.  Анонімний автор (1794). Злочинний бік закону знаходить свій вираз в анекдоті: «Є тут іще кати? Нема, останньому зняли ми голову ще вчора». Врешті-решт, Робесп’єр теж скінчить своє життя  під гільотиною.
===========

Цей  малюнок у карикатурний спосіб демонструє парадокс демократії за якобінського періоду Французької революції. Терор постав на основі фантастичного плану докорінно знищити прогнилу феодальну традицію й витворити Нову Людину ex nihilo(*). Що це фантазія, видно з арґументації, котра має кружний характер: народ дає доручення Конвентові (що виступає представником народу) витворити народ. Ця фантазія замовчує те, що народ — не продукт раціонального задуму, а результат дії ірраціональної сили. Краще від якобінців ніхто цього не усвідомлював.
========
*З нічого (лат.) — прим. пер.
========
Узаконено було терор фразою Сен-Жюста:"Ніхто не може заправляти без шкоди". Кожен, хто править від імени народу, вмочає руки в бруд. "Терор є революційним на тій підставі, що кожен забороняє займати простір влади; і саме в цьому полягає його демократичний характер" (Клод Лефор). Це було також причиною того, що багато хто склав свою голову в розпалі Терору. "Ми не досить добродійні, щоб бути так жахливими" (Сен-Жюст). Якобінці боялися, що їх, як виконавців терору в ім’я народу, самих можуть переслідувати за те, що вони потай керувалися власними  інтересами.
Найсмішніше те, що позиція, виходячи з якої якобінці не давали нікому зайняти простір влади, сама була позицією цілковитого опанування владного простору. Втім, не втече ніхто. Раніш чи пізніш, а їхні голови теж упадуть під ґільйотиною. Герой революції за визначенням є зрадник, позаяк він відрізняється від інших. Звідси й починається зачароване коло терору, нескінченна шеренга демократів, котрі відрубують один одному голови. Революція — це змія, що поглинає своїх власних дітей, а наостанку й сама себе.
 
            Ступор

Будь-якому політичному ладові знайома спокуса тоталітаризму. Адже прагнення до цілковитої справедливости  врешті-решт сходить нанівець через ідіотизм, до якого рано чи пізно приходить будь-яка форма  орґанізації суспільного життя, через отой невловний дур, котрий загрожує системі тим, що врешті-решт перетворить її в карикатуру. З одного боку,  притаманний демократії ідіотизм може стати для неї фатальним. Існує загроза, що вибори виродяться в анархію, котра остаточно покладе край демократії. Простір влади не може надовго залишатися відкритим.
З другого боку, демократія не може обійтися без ідіотизму. Існує небезпека, що хтось заволодіє владою і демократичний устрій переросте в щось на зразок повзучої диктатури.
Одне слово, демократії загрожує  паніка й відчуження, — дві форми ступору, терміну, що етимолоґічно споріднений зі словом  "оступіння" (*). Завелика доза ідіотизму викликає гарячку, замала призводить до глупства. Так що ідіотизм покликаний бути на варті заразом в обох напрямках.
=========
*В ориґіналі гра слів stupor і stupiditeit  — прим. пер.
=========
Як же ж вирватися із цього глухого кута? Через саму глупоту. Вирішення криється в конституційній монархії.